Початок організованому поселенню німців на території України поклало прибуття у 1767 р. до Чернігівської губернії 173 сімей селян і ремісників, спочатку призначених для Поволжя. Засновані у Біловезькому степу 6 німецьких колоній отримали назву «біловезьких». Наслідуючи приклад угорських магнатів, деякі землевласники в Малоросії і Причорномор’ї (П. Румянцев-Задунайський, О. Прозоровський, Г. Потьомкін) для розвитку землеробства і ремесел запросили до своїх маєтків німців. Це, однак, значного поширення не набуло. На колишні землі запорозьких козаків, що поповнили царську скарбницю, у якості казенних поселян було залучено понад 2 тис. данцигських меннонітів і лютеран (1787–1788). Їх навербував у Данцигу і околицях асесор Траппе за дорученням князя Потьомкіна. Меннонітам відвели землю в урочищі і на о. Хортиця, лютеранам – поблизу Єлисаветграда (Старий Данциг) і Катеринослава (Йозефсталь і Фішердорф).
Наполеонівські війни важким тягарем лягли на населення Вюртемберга, Бадена, Ельзасу, Гессен-Дармштадта, Пфальца, Пруссії і сусідніх держав. Результатом стали еміграційні настрої і пошук більш сприятливих умов для життя. Зрівняння у правах підданих молодого Вюртемберзького королівства і особливо церковна реформа викликали невдоволення серед пієтистів і бажання жити під більш толерантним управлінням. Багата на землю Таврія в Причорномор’ї і свобода віросповідання вабили незадоволених своєю долею.
При прийомі переселенців у Північне Причорномор’я у XIX ст. були враховані помилки і труднощі колонізації Поволжя. Олександр I затвердив нові правила для поселення іноземців (1804). Їх набір здійснювався в обмеженій кількості дипломатичними представництвами Росії за кордоном. Колоністи мали володіти навичками землеробства або ремесла і мати певну суму грошей. Їх відправляли партіями, переважно на кораблях, Дунаєм до Галаца або сухопутним шляхом через Європу в Одесу і Катеринослав, а звідти до місць поселення.
Для поселення компактних груп уряд виділяв казенні землі і викуповував у поміщиків неосвоєні, забезпечував фінансування, будівництво та заведення господарства. Необхідні для цього кошти колоністи мали повернути скарбниці. Свобода віросповідання, наділ землі в 60 десятин, довічне звільнення від військової повинності, відстрочення сплати податків і боргів на 10 років були оcновними пільгами для нових жителів краю. Починаючи з нуля, вони жили в перші роки у важких умовах, що нерідко призводило до хвороб і смерті.
У результаті декількох переселенських хвиль на південь на початку XIX ст. були утворені компактні землеробські поселення в Херсонській губернії: під Одесою, Миколаєвом, Бериславом та Григоріополем; у Таврійській і Катеринославській губерніях: на р. Молочній, у Криму, в районі Маріуполя і Бердянська.
До середини століття у цих губерніях налічувалося 170 материнських колоній з населенням більше 85 тис. чол. Через революційні події в Європі подальший прийом колоністів був заборонений (1848).
Причорноморські території між Бугом і Дністром, приєднані до Росії (1791), були завойовані у Турції. Для закріплення у нових кордонах, розвитку міст і портів (Одеса, Миколаїв) був потрібний економічний розвиток регіону, але перше десятиліття дало мало результатів. Тоді знов залучили іноземних колоністів, яким виділяли казенні землі, придбані або відібрані у землевласників, які не зуміли їх освоїти. Завдяки вихідцям з Вюртемберга, Бадена, Пфальца, Ельзаса, Прусії та Угорщини у степах Херсонської губернії з’явилися землеробські колонії Мангейм, Кандель, Мюнхен, Кассель, Шпейер, Раштат, Рорбах, Карлсруе, Вормс, Зульц тощо (1804–1810, 1817–1821). 4 колоністські округи поблизу Одеси, Миколаєва, Григоріополя площею понад 160 тис. дес. на момент ліквідації (1871) включали 32 колонії з населенням бл. 55 тис. осіб.
Опинившись у необжитому степу і зоні ризикованого землеробства, колоністи повинні були вирішувати безліч завдань з освоєння цього степу, не знаючи російського законодавства, мови, навколишнього середовища, часто не маючи необхідних навичок, з обмеженими контактами поза колоніями. Період адаптації розтягнувся на десятиліття. Родина отримувала 60 дес. Спочатку розорювалися і засівалися лише 2-3 дес. Важкий і незручний дерев’яний плуг припадав на 2-3 господарів. Його тягнуло 6-8 волів, а в борозні утримували 3 орачі. На 1848 р. кожний господар у Березанському окрузі вже мав залізний кінний плуг, заможні – по два.
Основними напрямками господарства стали хліборобство, скотарство, овочівництво, садівництво. Зачатки кооперації з’явилися у 1847 р. у Глюксталі, де 23 заповзятих господаря для отримання від тваринництва вищого прибутку збудували сироварню. Того року вони виробили 360 пудів сиру. У 1852 р. дохід усіх округів від реалізації зерна, продуктів і вовни склав 614 тис. руб. сріблом. Інтенсивніше ніж в інших іноземних поселеннях розвивалося в тутешніх колоніях виноградарство і виноробство. У своїх оселях колоністи почали облаштовувати винні погреби. У 1841 р. у Лібентальському окрузі росло 3,3 млн виноградних кущів, у Глюкстальському – 1,2 млн (39 % загальної кількості кущів у іноземних колоніях). Урожай з них дав майже 1,5 млн літрів вина. Зберігаючи лідерство в регіоні, німці на початок ХХ ст. мали 3 000 виноградників площею 1 000 дес.
Хоча менноніти-ремісники прославилися своєю майстерністю, пріоритет в інновації плугів належить колоністу з Лібентальського округу Конраду Бехтольду (Фрейденталь), який винайшов цілий ряд плугів й інших знарядь. Він удосконалив малоросійський плуг і на випробуваннях плугів в Одесі (1840) став першим. Суцільнометалевий «Бехтольдів плуг» швидко розповсюдився.
Тільки у Фрейденталі у 1852 р. виготовили 167 плугів – майже стільки ж, скільки у Молочанському меннонітському окрузі. У 1858 р. їх значну кількість відправили на Молочну. У лібентальських колоніях формувалась інфраструктура сільського поселення, яка забезпечувала потреби населення і можливості його розвитку.
Церква, пасторат і школа, сільське правління, громадські джерела питної води, запасний «магазин» (комора) для зерна, у головній колонії – окружний приказ і будинок наглядача. Вона вводилась у всіх іноземних колоніях. Планування поселень було регулярним і переважно лінійним. Їх забудова велася з використанням місцевих будматеріалів (ракушняк, вапняк, глина). Колоністи видобували камінь самі. Громадські каменоломні були майже в усіх колоніях Причорномор’я.
Їх забудова велася з використанням місцевих будматеріалів (ракушняк, вапняк, глина). Колоністи видобували камінь самі. Громадські каменоломні були майже в усіх колоніях Причорномор’я.
У Гросс-Лібенталі вже у 1809 р. заснована пожежна каса. Збитки від пожежі компенсували постраждалому всі господарі пропорційно вартості своїх споруд.
Назву «Гросс-Лібенталь» отримав метеорит, який впав поблизу колонії у 1881 р. Урочисті святкування з нагоди 100-річчя заснування пройшли в усіх колоніях Причорномор’я.
Надані колоністам права і переваги, особлива система управління колоніями, заснована на ідеї опікунства, сприяли їх влаштуванню і розвитку. Колоністи перебували під п’ятикратним наглядом: виборних, наглядачів, піклувальних органів, церкви, загальних державних установ. Група колоній складала колоністський округ. До середини ХІХ ст. існувало 16 німецьких і меннонітських округів.
Для управління була створена опікунська контора у Катеринославі (1800). Її функції регламентувала інструкція (1800), а першим керівником став сілезець Самуїл Контеніус (1800–1818). Управління округами і колоніями здійснювалося через наглядачів колоній, які постійно там жили, і затверджених керівництвом обер-шульців, амтс-бейзіцерів, шульців і бейзіцерів (старост і їхніх помічників), які обиралися з кращих колоністів. Їх діяльність визначала інструкція внутрішнього розпорядку колоній (1801), що діяла впродовж 70 років. У кожній колонії засновувався сільський приказ на чолі з шульцем. У головній колонії округу знаходився окружний приказ на чолі з обер-шульцем. На них покладалися фіскальні та поліцейські функції, давалося право вирішувати дрібні суперечки між колоністами. Запорукою господарського розвитку вважалися дисципліна і працьовитість. Ледачим, недбайливим і непокірним загрожувало покарання аж до тілесних екзекуцій, позбавлення господарства, висилки до Сибіру, вигнання за кордон для науки іншим. Як провідники рішень колоніального керівництва в усіх сферах життя, виборні були підзвітні йому і відповідальні за те, що відбувається у колоніях. Таке самоврядування зберігалося до 1871 р.
Зі збільшенням кількості поселень було створено нову установу – Піклувальний комітет про іноземних поселенців Південного краю Росії (1818), який управляв усіма іноземними колоніями у межах Херсонської, Катеринославської, Таврійської губерній та Бессарабської області. Наділений повноваженнями нарівні з губернськими правліннями, крім облаштування колоній і сприяння веденню господарства, комітет мав контрольні, фіскальні, поліцейські, судові і виправні функції. Підпорядковувався МВС, згодом МДІ (1837). Управління здійснював через три опікунські контори в Одесі, Катеринославі, Каушанах (1818–1833), наглядачів і виборних. Очолювали його переважно прибалтійські німці: Е. Ган, барон Ф. фон Розен, барон П. Местмахер, О. Гамм, Ф. фон Лізандер, В. фон Еттінгер. Комітет аналізував господарську діяльність колоній, для поширення серед німецьких колоністів спеціальних і нових знань у сфері ведення сільського господарства і розвитку ремесел видавав газету німецькою мовою (1846–1862).
Російські піддані німці-колоністи підлягали загальним нормам російського законодавства як державні селяни. Діючі законодавчі акти, що стосувалися життя колоній, увійшли до «Статуту про колонії іноземців в імперії» (1857).
Тільки у Фрейденталі у 1852 р. виготовили 167 плугів – майже стільки ж, скільки у Молочанському меннонітському окрузі. У 1858 р. їх значну кількість відправили на Молочну. У лібентальських колоніях формувалась інфраструктура сільського поселення, яка забезпечувала потреби населення і можливості його розвитку. Церква, пасторат і школа, сільське правління, громадські джерела питної води, запасний «магазин» (комора) для зерна, у головній колонії – окружний приказ і будинок наглядача. Вона вводилась у всіх іноземних колоніях. Планування поселень було регулярним і переважно лінійним.
1871 р. приніс радикальні зміни щодо статусу колоністів і перетворення їх управління: вони стали поселянами-власниками, опікунські органи були скасовані, колоніальні округи розформовані, на їх території утворені волості, управління здійснювали губернські і повітові структури.
До цього часу в трьох губерніях на казенних землях налічувалося понад 190 німецьких колоній із населенням 150 тис. душ обох статей і майже стільки ж колоній на куплених і орендованих землях. У їхньому володінні було понад 1 млн десятин землі.
ПЕРЕСЕЛЕННЯ В ПРИЧОРНОМОР’Я 
